4

Навчався разом зі мною син лісника — Василь Кологойда, і не було в нашому класі хлопця, який би потай не заздрив йому. Змалечку ріс Василь у лісі, і все, що там бігало, літало, стрибало і повзало, знаходило з ним спільну мову. Він знав звички усієї звіроти і птахів, не боявся навіть отруйних гадюк: спритно хапав їх за голови та й ганяв нас по лісу. У себе вдома тримав Василь їжака, зайця, лисицю, а на ланцюгові в нього замість собаки сиділо вовченя, спіймане під час облави мисливцями з міста. Іще мав Василь великого приятеля — вужа Микитку, що вже не один рік жив у їхньому погребі й виповзав на його голос. Кілька разів, на наше прохання, приносив його Василь до школи: вуж спав собі за пазухою, хоч би тобі що і тільки на голос господаря виставляв із манишки гостреньку голівку, показував роздвоєного язика. Якось наша вчителька, Тамара Овксентіївна, викликала Кологойду до дошки. Помітила підозрілий валок, що оддимав сорочку, підійшла ближче, спитала: — Що там у тебе? — Микитка. Учителька розтулила рота, збираючись, мабуть, запитати, що то за Микитка такий, як вуж, почувши своє ім'я, сам виставив до неї цікаву голівку. Ми навіть не могли уявити, що жінка, а тим більше вчителька, отак може верещати. Хлопці, які бували в місті, потім казали, що так верещать пожежні машини, коли мчать на пожежу. Тамара Овксентіївна так і не довела уроку до кінця: пішла в учительську, мабуть, пити воду, і то не раніше, аніж відправила Василя разом із Микиткою додому:. — Йди і не приходь без батька! Василеві добре нагоріло од тата, а ми щиро журилися за Микиткою, що його Василів тато заніс у ліс. Тоді, щоб хоч трохи нас втішити, добра душа — Василь приніс повну торбину живих жабенят та й ну лякати ними під час перерви дівчат! Посадить двоє-троє в рота, підійде, розтулить губи, мовби хоче щось сказати, а жабенята — стриб! — у саме обличчя! Того ж дня, повертаючись із школи, Ванько поцікавився: — Слухай, а ти взяв би жабу до рота? — Пхі, ще б не взяти! — відповів я хвалькувато, хоч, признатися, не був дуже впевнений у цьому. — Мені це як раз плюнути! — А я нізащо не взяв би! — зітхнув сумовито Ванько. — Чому? — Бо від жаби — бородавки. От усипле язик бородавками — що будеш робити? — Дам полизати собаці. Собака як полиже — усі до одної бородавки пощезають! — Добре, як буде лизати... А то візьме та й одкусить! Хамкне разок — тіль ки його й бачили, твого язика! Бісів Ванько завжди отак: тільки зберешся зробити добру справу, як він і підкотиться зі своїми сумнівами! Я, можливо, й не заходжувався б коло тих жабенят, якби Ванько, гордий за товариша, другого дня та не похвастався перед хлопцями: — А Толька теж може в роті жаби тримати! Хлопці до тієї новини поставилися скептично. — Бреше твій Толька! — От і не бреше! — А не бреше, тоді хай покаже! Що мені лишалося після цього робити? — Сьогодні в мене жаби немає... Хай завтра упіймаю та й покажу... — Покажеш? — Покажу! — Хлопці, гей, хлопці! Толька завтра у роті жаби носитиме! Повернувшись зі школи, я відразу ж подався на луки. Вирішив почати з пуголовків: у них усе ж дві ноги, а не чотири, — не так шпарко стрибатимуть у роті. Знайшов невелике озерце, наловив пуголовків, вибрав найменшого, сполоснув добре у воді й, набравши якомога більше в груди повітря, обережно поклав пуголовка на висолопленого язика. Точнісінько так, як клав гіркі жовті пілюлі од малярії. Пуголовок попався ручний та смирний: не стрибав, не рвався з рота, а тільки ворушив хвостиком. їй-богу, можна тримати! За якусь годину жабенята вільно гуляли в мене по язиці, весело стрибали У воду. — Де це ти пропадав? — сердито запитала мама. — Гуляв. Мама почала сварити мене за те, що я біс його знає де тиняюся, «а уроки хто за тебе вчитиме?», але навіть це не могло зіпсувати мого святкового настрою. Коли б мама знала, чого я сьогодні навчився, то в неї не вистачило б, певне, духу мені докоряти! Але в мене вистачило розуму змовчати. З гіркого досвіду знав, що дорослі мають свої, відмінні од наших, погляди на речі, й те, що нам здається нормальним та бажаним, часто-густо викликає у них роздратування. Незрозумілі вони, оці дорослі! Так, наче забули, як самі колись ходили до школи. Хоча й люблять раз по раз нагадувати про це. — Коли я була маленька, учителі не могли мною нахвалитися. — Ні, у мій час таких, як ти, дітей не було! Були діти, як діти, а не такі шибеники, як ти! Хоч на ланцюг тебе припинай! А Ваньків тато, так той не забуває ніколи додати: — Бо на нас батьки лози не жаліли! От ми й повиростали людьми! Хоч за моїм глибоким переконанням і зараз лози переводять не менше, аніж колись. На другий день я підхопився до схід сонця та й подався бігцем до ставка. Спіймав трьох жабенят — і гайда до школи. Хлопці вже виглядали мене. — Приніс? — Приніс. — Ану покажи! Я розгорнув ганчірочку, пильнуючи, щоб жабенята не повискакували на дорогу. — І посадиш до рота? — хтось недовірливо. — Посаджу! От хай тільки дівчата надійдуть! Ми вишикувалися біля шкільних воріт, виглядаючи дівчат. Пройшла одна зграйка учениць, пройшла і друга. — Давай же! — квапили мене нетерплячі. Та я все ще не розгортав ганчірочки: чекав на Олю. Бо перед ким же, як не перед нею, похвастатися своїм досягненням! Ось, нарешті, і вона. Іде з Сонькою, розмахує сумкою. Я розгорнув ганчірочку, вихопив жабеня та швиденько до рота. Притиснув до піднебіння язиком, ще й зціпив зуби, щоб не вистрибнуло передчасно. Стою, жду, поки Оля підійде поближче. — Доброго ранку, діти! Павло Степанович! Підійшов з іншого боку так, що ми й не помітили, стоїть, жде, поки ми привітаємось. Хлопці відповідають йому невпопад, а я тільки вирячую очі. — А ти чого не вітаєшся? — дивується Павло Степанович. У мене, мабуть, дуже вже незвичний вигляд, бо Павло Степанович кладе мені на чоло долоню: — Що це з тобою? Ти не захворів? Я заперечливо трясу головою. — Так чого ж ти мовчиш? Язик мій, утративши пружність, згорнувся ганчірочкою, і жабеня, мов шалапутне, застрибало в роті. З усіх сил намагаюся притримати язиком жабеня і — ковтаю його разом із слиною, що наповнила рот... Ух! Очі мої лізуть на лоба: я відчуваю, як жабеня, пірнувши в живіт, починає веселий свій танок десь аж біля пупа... На кілька днів я стаю героєм усієї школи. Слава сяє довкола моєї голови, і навіть семикласники, ці неймовірні в наших очах істоти, які от-от попрощаються зі школою... навіть вони проявляли посилений інтерес до моєї скромної особи. Зупиняли посеред шкільного подвір'я чи в коридорі, недовірливо допитувалися: — Це ти живі жаби ковтаєш? Я, сяючи, кивав головою. — І велику ковтнеш? — Ковтне! — запевняли горді мною однокласники. — Він і вола про ковтне! Я ж скромно відмовчувався. Не хотів заперечувати, щоб не розчарувати своїх друзів. І нізащо не зізнався б, що часто просинаюся посеред ночі та прислухаюсь: чи не вистрибує оте жабеня в мене в животі? (...) 5 Але не тільки веселі пригоди траплялися в моєму житті. Усе життя пам'ятатиму один прикрий випадок, чисто психологічного, так би мовити, плану. Галина Іванівна була дуже молода і дуже красива. Така красива, що ми аж завмирали, коли вона заходила до класу. І як же ми готували її уроки з української мови та літератури! Як намагалися один поперед одного піднести догори руки, щоб Галина Іванівна помітила нас та запитала! Яким дружнім «добридень» щораз зустрічали її, бо і в найпохмуріший день до класу разом з нею наче входило сонце! І як жалкували, що ми — не дорослі! Щоб отак, як Віктор Михайлович, єдиний ще не одружений серед учителів, запросити Галину Іванівну до клубу в кіно або на виставу та й сидіти з нею поруч. Одного разу Галина Іванівна задала нам додому письмову роботу. Ми мали написати, як помагаємо своїм батькам. Твір той треба здати за два тижні. Я довго думав, що писати. Мамі я помагав, хоч іноді й не так охоче, як мамі хотілося б. Особливо влітку, коли річка кличе до себе купатись, а тут поли осоружну кукурудзу чи підгортай картоплю! Однак я не ухилявся од праці, як не кривився. Бо хто ж його все те переробить, якщо я не помагатиму своїй мамі? Але про це ж напишуть усі. Мені ж хотілося написати щось особливе. Щось таке, про що ніхто в нашому класі написати не зможе. А для цього треба зробити щось незвичайне. Чого я досі ніколи не робив. Нагода здійснити цей намір випала навіть швидше, аніж я сподівався: маму викликали на дводенну нараду до району, а ми із Сергійком лишалися на хазяйстві удвох. Проводжали маму до залізничної станції: через ліс за три кілометри. Доріжка спершу бігла поміж соснами, і тут іти по ній було важко: гарячий пісок так і пересипався під ногами. Потім стежка курнула ліворуч, униз, попід вільхи, і наші босі ноги заляпотіли по пругкому прохолодному чорнозему. Поруч, ховаючись у густих заростях папороті, біг прозорий струмок. Колись тут протікала справжня річка. Вона починалася на тому самому місці, де тепер залізничний місток, що його чомусь у нас називають котлованом. Там били величезні джерела, але коли прокладали залізницю, то їх загатили. Вкинули туди, кажуть, не одну сотню мішків клоччя ще й привалили зверху величезними брилами, і тепер з-під каміння б'ють тільки маленькі джерельця, даючи початок струмкові. Вода там така ж смачна, як і в криниці, з якої ми носимо воду, і Микола клявся-божився, що на власні очі бачив, як зупинився пасажирський поїзд і пасажири, всі до одного, висипали з вагонів та й побігли з насипу: пити воду. А вантажні поїзди, — запевняв Микола, так ті завжди зупиняються. Бо всі машиністи знають, яка там смачна вода. Тож ми йдемо понад струмком, і мама все наказує, звертаючись до мене: — Ти ж, Толю, дивися! У печі стоїть борщ. Коли поїсте, то віднеси в погріб, щоб не закис... А кашу розігрієте та й будете їсти з молоком... — Та не забувай годувати порося! — вже з вікна кричить мені мама. Мама поїхала, і ми залишились удвох. Стояли посеред колії і дивилися, як зникають удалині цяцькові вагончики: такі маленькі, як сірникові коробки. Аж не віриться, що в них — люди. І наша мама. Сергійко часто зблимує світлими віями: от-от розреветься, і тоді я смикаю його за руку, сердито кажу: — Гаразд, пішли! За витрішки тут гроші не платять! — по дорозі повчаю брата: — Чув, що мама казала? Щоб ми не бешкетували, не билися, поралися по хазяйству... Дивися ж мені! Сергійко тільки сопе, поспішаючи за мною. Хоч він уже в першому класі, та все ніяк не росте: такий же, як і два роки тому. Однак упертості йому не позичати. Як що, так: «Я сам!» І одпихає мене кулаками! За це ми найчастіше й заводимось. Бо я страх не люблю упертих людей! Хоч — яка він людина? Так, першокласник, витиральник. Витиральниками прозвали першокласників за те, що дуже вже зручно витирати руки об їх стрижені голови! Як забруднив руки, так і шукаєш якогось шкета з першого класу. Мама, коли я поб'юся з братом, усе докоряє: — Ти ж старший! Будь розумніший — поступись! А сама, бач, ніколи не поступиться! Пам'ятаю, як брат почав ходити до школи, — леле, що тоді було! Боячись запізнитися, він схоплювався, ще коли було темно, і, не ївши, не пивши, біг до замкненої школи. Сідав на ґанку і, скулений, ждав, поки то одчинять школу! Одного разу його приволокла сторожиха. Саме приволокла, бо Сергійко всю дорогу орав ногами і кричав так, наче його різали. — Маріє Олексіївно, заберіть-но дитину! Сидить під школою, як стар ченя, — ще простудиться! І що мама з ним тільки не робила! І вмовляла, і била — не помогло! Отаке золото — мій молодший брат! Бач, іде, мовчить, удає, немов і не чує. Немов і не йому я все те кажу! Перший день минув без особливих пригод. Ми пообідали борщем, а кашу вирішили з'їсти увечері. Замість неї я дістав два шматки колотого цукру, твердого, як камінь, і дуже солодкого, і ми влаштували бенкет: випили з отим цукром у прикуску по три кухлі води. Сергійко, так той пив у приглядку: поклав цукор перед собою, дивився і пив. Со-о-лодке! Пили б іще, та більше не лізло. У Сергійка аж очі почервоніли, і коли він устав, то вода булькала у ньому, як у закритій посудині. Спати полягали пізно: брат усе не хотів роздягатися та й мене все тягло до книжки. До того ж трохи лячно було гасити світло і лишатись у темряві. Другого дня, повернувшись зі школи, я вирішив прибрати в хаті, щоб мама, зайшовши, побачила і змитий стіл, і чистий, акуратно розставлений посуд, і помиту підлогу. Сергійко, правда, спершу огинався, але коли я йому пригрозив, що розповім мамі й вона не дасть йому гостинця, — погодився. Я прибирав — брат виносив сміття. Повертаючись до хати, з надією питав: — Уже? — Уже, уже! — сердито перекривляв я його. — Тобі б усе ганяти! На ось винеси брудну воду, бо я підлоги не домию. Та щоб одна нога була там, а друга — тут! Сергійко взяв відро, неохоче посунув надвір. А я стояв посеред кімнати, і кімната аж сяяла, особливо там, де вже була змита підлога. Лишалося зовсім небагато, якийсь клаптик, та ще в сінях. Потім я викручу ганчірку, як завжди робить мама, та й постелю на порозі, щоб не наносити грязі до хати. Але де ж це Сергій? Чому його так довго немає? Чи не гайнув кудись гратися, кинувши відро? Ну, я ж йому! Сердитий, вибігаю на ґанок, кричу: — Сергійку!.. Сергійку-у!.. Мовчить. Хоч голову даю на відруб, що він мене чує. — Сергію! — гукаю ще раз, уже й не надіючись, що він обізветься. От же вреднющий! Знаходжу брата аж на городі. Ще здалеку бачу його схилену постать: стоїть на колінах, щось робить, а поруч — відро. Тихенько підходжу. Брат такий заклопотаний, що навіть не помічає. Нагорнув греблю, вилив туди брудну воду пустив на маленьке озерце листок із калачика — човен. Нахилився і дмухає, ганяючи зелений човник від берега до берега. — Ти що робиш? — питаю сердито в нього. Брат зводить на мене втішені очі: — Озеро... Тут я вже не витримав! Раз-раз ногою по греблі — ось тобі озеро! Лясь-лясь по потилиці — ось тобі.човен! Ще й доброго штурхана під бік: знай, як воду виносити! Брат із ревом — на мене! Так і цілиться вчепитись зубами в руку. У нього звичка така: кусатися. Раз як ухопив за пальця — мало не відгриз. Я побіг од нього до хати, а брат лишився надворі. Гаразд, обійдусь і без нього. От хай тільки мама приїде, я їй розкажу, як він мені допомагав! Набрав піввідра чистої води, домиваю підлогу. Аж двері — грюк! — брат заскочив у хату! Лице перекошене, в руках — палюга. Я не встиг і на ноги схопитися, як він — повз мене, та до комода, та — торох по кофейникові! Мені аж в очах потемніло, аж руки затіпались, коли я побачив, що він наробив! Кофейник! Мій улюблений кофейник! Порцелянова посудина, біла, як лебідь, розмальована розкішними, немов щойно зірваними трояндами! Скільки годин просидів я перед ним, змальовуючи оті троянди, скільки втіхи мав я од нього! Коли ж перейшов із четвертого класу до п'ятого, сяюча мама піднесла його мені в подарунок. — Назовсім?! — Назовсім... І ось лише черепки валяються на підлозі, і Сергіїще товче їх палюгою на борошно... До цього часу я чомусь думав, що комини викладаються з міцнішої цегли. Або принаймні цегла ота кладеться у два-три ряди, а не ставиться на ребро. Можливо, по інших хатах так комини й складені, тож вони і досі стоять цілі-цілісінькі. Наш же розвалився, мов іграпіковий, коли ми розлюченим клубком накотилися на нього. Після того, як гуркіт ущух, як чорна ядушна1 хмара попелу, сажі та паленої глини трохи осіла, покриваючи пилом усі речі в хаті, ми, налякані, приголомшені нежданою бідою, розчепили руки й подивилися один на одного. Стояли посеред цегли, перемазані, як чорти, і коли б нас оце побачили Вань-ко або Сонька, вони реготали б до сліз. Але мені було не до сміху. Зовсім не до сміху. Бо про що ж я писатиму в тому самостійному творі? (...)