7

З усіх учителів ми найбільше боялися Павла Степановича, завуча, що викладав у нашому класі алгебру. Високий, ставний, він мовчки проходив шкільним подвір'ям, строго поблискуючи скельцями окулярів, і, коли це траплялося під час перерви, гамір одразу вщухав, і навіть найбільші забіяки ставали тихі та смирні, як ті овечки. А коли, бувало, якийсь школяр розлетиться — наскочить на Павла Степановича, учитель не лаяв, не кричав на нього. Він тільки серйозно дивився на порушника покою і коротко запитував: - Ну? І цього було досить, щоб учень відразу втратив увесь свій запал. Найбільшою карою у нас вважалося, коли викликали до Павла Степановича на розмову. Я теж кілька разів стояв у кабінеті завуча: маленькій кімнатці зі столом, двома стільцями та книжковою шафою. І прямо скажу, відчував там себе препогано. Павло Степанович мав звичку довго «не помічати» викликаного учня. І чим більшою була шкода, тим довше тривала мовчанка. Стоїш, було, коло дверей, переступаючи з ноги на ногу в смертельній нудьзі, а Павло Степанович, нахиливши велику посивілу голову, щось пише та й пише, і тільки чутно, як рівномірно скрипить перо, виводячи чіткі строгі літери. Врешті зведе голову, гляне на тебе так, наче не він тебе викликав, а ти сам напросився до нього, коротко кине: -Ну? І ти, переминаючись, скліпуючи, шморгаючи, ковтаючи закінчення слів, починаєш белькотати про Вальку, яка пробігала повз тебе, і про свою ногу, яка візьми та й простягнися їй на дорозі!.. — Ну, далі? Що ж далі. Далі відомо: Валька гепнулась на підлогу, а ти от стоїш... — Усе? — запитує Павло Степанович, і глузливі вогники починають спалахувати в його очах. Ти ще більше похнюплюєшся, усім своїм єством показуючи, що більше і нічого не маєш сказати. — Герой! Ну, герой! Бігла дівчина, а він їй — підніжку. Я ніколи не думав, що ти отакий боягуз. Бо тільки боягузи знущаються зі слабших, із тих, хто не може дати їм здачі. Усе стискається в тобі в якийсь слизький, бридкий клубочок. Стоїш і не знаєш, куди й дітись од сорому. Павло ж Степанович, ще трохи подивившись на тебе, так же тихо скаже: — Можеш іти! І ти виходиш од нього, ледь переставляючи ноги. Особливо оту, що через неї перечепилася Валька. І треба ж було їй пробігти саме повз тебе! Ніби інших хлопців не було на той час у коридорі. Ніколи не кричав на нас Павло Степанович, а боялися ми його більше за всіх учителів. Тож цілком природним був мій відчай, коли Павло Степанович став викладати у нас алгебру, і я ніяк не міг її зрозуміти. Я-то її розумів, але не так, як інші. Ну, ніяк не міг уявити, як це можна додавати, віднімати, множити й ділити не цифри, а літери! І коли я списував із дошки, що «А + В - С», то все моє єство бунтувало, кричало, і мені хотілося задушити кожну оту літеру, як найлютішого ворога! На другий день у мене в єдиного не було виконане домашнє завдання. Я міг би просто-напросто списати у Ванька, але отой бунтарський протест був сильніший від страху одержати незадовільну оцінку. Павло Степанович мовчки вислухав мої плутані пояснення, так же мовчки пішов од моєї парти до столу. На загальний подив, він не розкрив класний журнал, не вивів проти мого прізвища незадовільну оцінку. Про щось хвилинку подумав, потім, наче нічого й не трапилося, став пояснювати наступні правила. Тільки після дзвінка наказав: — Після уроків зайдеш до мене. — Попаде ж тобі на горіхи! — журився разом зі мною Ванько. — Він тебе смерті занукає. Коли скінчились уроки, я несміливо постукав у двері завуча. Увійдіть! І Іавло Степанович, на мій великий подив, цього разу і хвилини не тримав мене біля дверей. — А, це ти! Ну, проходь! І коли я підійшов до столу, показав на стілець: — Ну, сідай! Я сів — на самісінький краєчок. Дивився на облізлі, аж білі, носки своїх черевиків, а всередині в мене все стискалося в сіренький клубочок. Павло Степанович пройшовся сюди-туди по своєму тісному кабінеті, зупинився біля мене, поклав на моє плече руку: — Так не виходить нічого з алгеброю? Я наважився звести голову, подивитися в обличчя вчителя: очі його сміялися. Спалахували за скельцями веселими вогниками, і не було в них звичної строгості. Павло Степанович підсунув інший стілець, сів поруч. — А знаєш, я колись точнісінько так не міг сприйняти, щоб літерами можна було оперувати, як цифрами... А потім алгебра стала найулюбленішим моїм предметом. Ну, давай помізкуєм удвох. За годину я вийшов од Павла Степановича... Та де вийшов — вилетів! Ушкварив таким галопом, що мало не збив із ніг Ванька, який терпляче чекав на мене. — Ну, що? Що він там тобі сказав? Я ухопив його кепку за козирок, насунув її йому аж на очі, закричав щосили на вухо: — А плюс Б дорівнює С! З того дня Павло Степанович не здавався мені таким суворим, як раніше. Хоч поважав я його від того не менше. А от нашого класного керівника Віктора Михайловича ми зовсім не боялися, зате дуже любили. Прямо-таки жити без нього не могли! Він-то без нас ще міг би прожити, а ми без нього — ніяк! Я вже говорив, що Віктор Михайлович був дуже молодий. І, незважаючи на оту свою молодість, він зовсім не ганявся за напускною солідністю, як це робила більшість молодих учителів. Він був нам скоріше старшим товаришем, аніж строгим керівником, і тому в нас майже не було од нього таємниць. Пам'ятаю, як взимку, на великій перерві, наш п'ятий «Б» воював із шостим «А». Нас було менше, і шестикласники, незважаючи на наші відчайдушні зусилля, зламали наш опір та й погнали з поля бою. — Ур-р-а! Ми ганебно втікали, а нам у спини, у потилиці гупали сніжки ворожих вояків. Тоді Віктор Михайлович, який стояв саме на ґанку, не витримав. Скинув пальто, метнувся нам навперейми. — Ану, хлопці, за мною! Схопив грудку снігу і перший побіг назустріч «ворожому війську». Тепер уже наше «ура» лунало над полем бою. Кричали ми так грізно, бігли за нашим учителем так дружно, що шестикласники після короткої, але лютої сутички кинулися навтікача. — Стійте, хлопці, лежачих не б'ють! — підняв Віктор Михайлович руку, коли ми, загнавши ворогів у приміщення, поривалися добити їх у коридорі. Розчервонілі, горді, поверталися ми з великої перерви. І як же ми пишалися нашим керівником! З яким захопленням дивилися на нього! Такого ж червоного, як і його учні, з ніг до голови заліпленого снігом. Бо шестикласники, одбиваючись, у першу чергу намагалися поцілити в нашого командира. От який наш Віктор Михайлович! Дуже подобалось нам і те, що він ніколи не звертався до нас із ненависним, остогидлим нам словом «діти». Воно, оте слово, принижувало нашу гідність. Бо як полоти чи копати город, носити воду, рубати дрова, пасти худобу, прибирати в хаті, так ми вже не діти, ми вже дорослі, нас уже й «женити пора» й «віддавати скоро заміж». А як у класі, за партою, так — «діти»! Особливо допікала нам отими «дітьми» учителька російської мови та літератури Варвара Іванівна. «Здравствуйте, дети», «тише, дети», «дети, будьте внимательны», «кто скажет мне, дети, когда родился Пушкин»... «Дети, дети, дети», — так і сипалося з її вуст. І одного разу ми змовились мовчати, коли вона буде називати нас дітьми. — Здравствуйте, дети! Ми стоїмо і ні пари з вуст. Варвара Іванівна, що звично розігналась до столу, зупинилася, вражена. їй, мабуть, здалося, що вона просто не почула нашої відповіді. — Дети, здравствуйте! Ми й далі затято мовчимо. По обличчю вчительки поповзли червоні плями. — В чем дело, дети? Почему вьі молчите?.. Ваня Петренко, отвечай мне, в чем дело! Вона завжди зверталась до Ванька, коли траплялась якась подія в класі. Чомусь була переконана, що мій товариш причетний до всіх витівок. А все — Ванькова чесна натура. Ніколи не може змовчати, завжди так і вискочить зі своїм дурним язиком. Якось ми писали диктант. З російської мови. — Польї сьірьі, — диктувала нам учителька. — Написали, дети? Ванько, червоний як рак, підняв руку. — В чем дело, Петренко? — Варваро Іванівно, я цього не буду писати! — Почему? — Бо воно соромітне... Так і зірвався диктант через оту Ванькову заяву. Ми давилися сміхом, хихотіли, підштовхували один одного ліктями, показуючи оті злощасні два слова, що на них звернув свою цнотливу увагу Ванько, і наробили стільки помилок, що у Варвари Іванівни аж волосся сторч стало! Відтоді Варвара Іванівна завжди з певною підозрою ставилася до Ванька: чи не викине він чергового коника! Тож не дивно, що зараз учителька в першу чергу звернулася до Ванька: — Отвечай же, Петренко! Ванько зітхнув, звів на вчительку чесні очі: — Варваро Іванівно, ми вже не дєті! — Кто же вьі? — вражено запитала Варвара Іванівна. — Ми товаріщі! Я й досі дивуюся, як у Варвари Іванівни вистачило педагогічної витримки не розреготатися, дивлячись на деяких «товарищей», що стояли за партами — «от горшка — два вершка»! Однак вона не розсміялася, навіть іскорці сміху не дозволила пробитись на свої очі. Вона тільки трохи помовчала, а потім серйозно сказала: — Хорошо, бьіть по сему: я к вам буду обращаться, назьшая вас товариша ми... А вьі знаєте, что такое «товариш»? Какие большие, неимоверно большие обязанности накладьівает зто слово на тех, кого так назьівают? И что нужно делать, чтобьі бьіть достойним зтого обращения? Ибо слово «товарищ» про- износили, обращаясь к великому Ленину. С зтим словом шли под пули, под пьітки, на смерть бойцьі революции, герой гражданской войньї. Слово зто помогало возводить Днепрогзсс и Магнитку, преобразовьівать нашу великую Родину... Вот что значит — «товарищ», товарищи дети! Як зачаровані, слухали ми вчительку — боялись дихнути. І спасибі вам, Варваро Іванівно, що ви не розгнівались на наш отой вибрик, не кричали, не кликали директора або Павла Степановича. Спасибі за те, що, скінчивши запальну промову свою, ви серйозно звернулися до нас: — А теперь — здравствуйте, товарищи! Задзвеніли шибки, стеля здригнулась од нашого «здравствуйте»! І принаймні весь той навчальний рік ми вели перед по успішності з російської мови та літератури. До того нас зобов'язувало горде, високе слово «товариш»... Віктор Михайлович, звертаючись до нас, називав не дітьми, не товаришами, а просто хлопцями і дівчатами, як своїх молодших друзів. І, їй-богу ж, це страшенно подобалось нам і ніскілечки не підривало його авторитет! А як він умів нас запалити, зацікавити найнуднішою, здавалося б, справою! Пригадую, як ми, старшокласники, під час жнив ходили збирати колоски. Виходили на колгоспне поле дуже врочисто: у колонах, клас за класом, під червоним прапором, директор і завуч — попереду, вчителі — збоку, кожен біля свого класу. На краю скошеного поля, усіяного копами, зупинялися, і директор, витерши хустиною змокрілого лоба, звертався до нас із коротенькою промовою. Потім до нас підходив бригадир — дядько Іван, Миколин батько, і розводив нас по полю. — Так, значиться, так: щоб не лишилося після вас жодного колосочка! Ясно? — Ясно! — кричали ми врізнобій. Віктор Михайлович з таємничим обличчям помахав нам рукою, скликаючи до себе. — Знаєте, що кажуть про нас семикласники? Що нас не треба було і в поле виводити, бо ми ще не доросли колоски разом з ними збирати... То що будем робити? Микола, не довго думаючи, запропонував упіймати хоч одного семикласника й оддухопелити. Ні, так не годиться, — заперечив Віктор Михайлович. — Побити їх треба, але не одного, а всіх... І не кулаками їх треба бити... — Кийками? — здогадався Ванько. — Колосками, а не кийками! От вони хвастають, що сильніші од нас. А ми давайте гуртом дружно візьмемось та й назбираємо більше од них колосків. Ну як, згода? — Згода! Згода! — закричали ми, вимахуючи торбинками. — Тільки без галасу! Петренко, куди побіг? Я ще не все вам сказав. Про Гавроша читали? — Читали! Читали! — От і уявіть, що кожен із вас — Гаврош. А семикласники — буржуйські війська. Колоски ж — розсипані по полю набої. Кожен зайвий колосок — це постріл у ворога з боку комунарів, що засіли на барикадах. І чим більше ви назбираєте отих набоїв, тим повнішою буде перемога Паризької комуни над ворогом... Ясно? — Ясно! Ясно! — А раз ясно, то — вперед! — Гур-р-ра! І двадцять дев'ять гаврошів, войовниче вимахуючи торбинками, кинулися на стерню... У той день наш клас здав найбільше колосків. Назбирали ми їх стільки, що вистачило б на всіх семикласників району. А що ж! Хай знають, як то ми «не доросли», буржуї задрипані, хай не лізуть воювати паризьких комунарів! Навіть Павло Степанович, здивований, допитувався в нашого керівника: — Чим ви їх так запалили, Вікторе Михайловичу? Зібрати удвоє більше колосків, аніж семикласники! Віктор Михайлович так і не виказав нашої таємниці. Як я не продав ііому Соньки. Бо Сонька зібрала набагато більше колосків, аніж кожен із нас, п'ятикласників. Знаючи добре Соньку, я ніяк не міг повірити, що тут обійшлося без хитрощів. Приставав до неї, поки вона не витримала: одвела мене набік та й показала ножиці. — Ну, й що? — витріщився я на зовсім не польовий інструмент. — Чик-чик! — клацнула Сонька ножицями та й показала на копи. — Ти копи обстригала?! — Не кричи, дурню! — засичала Сонька сердито. — А як помітять — знаєш, що нам буде? — перейшов я на шепіт. — Нічого не буде! — заперечила Сонька. — Хіба я така дурна, щоб на нашій половині стригти! Я он оті, що в семикласників... Більше я не цікавився: користується Сонька ножицями чи ні. Мабуть, користується, бо якось дядько Іван, коли почали звозити копи, бігав по полю, кричав та допитувався, яка то тварюка пообстригала снопи, як під час голодовки. Що якби вона йому попалася до рук, то він із неї і шкуру спустив би! Але я і тут не виказав Соньки. Бо не хотів, щоб дядько Іван злупив із неї шкуру. А потім: не собі ж збирала оті колоски Сонька, не за себе вболівала душею, коли стригла снопи, а за весь п'ятий «Б» — за нашу перемогу над ворогом!.. Приїхавши до нашого села, Віктор Михайлович поселився в Миколиних батьків — займав невелику кімнату, що виходила вікнами в садок, і ми знали про кожен крок нашого вчителя. Як він рано встає, робить зарядку, як обливається потім холодною, прямо з колодязя, водою, а взимку обтирається снігом. Що він їсть, і як йому Миколина мати все підсипає в тарілку, «бо вас же захарчували на міських тих харчах, там і поїсти, як слід, не дадуть», — усе ми знали про Віктора Михайловича. Знали навіть те, із чим він крився од усіх: що Віктор Михайлович безнадійно закоханий у Галину Іванівну. Правда, він не смикав її за коси, не штовхав у спину, не давав їй підніжку і навряд чи наважився б узяти заради неї жабеня до рота, але й без цих видимих знаків уваги нам було, як Божий день, ясно, що Віктор Михайлович не може і дня прожити без Галини Іванівни... Першими помітили це наші дівчата. Помітили та й почали перешіптуватися поміж собою, страшенно горді тим, що вони знають щось, невідоме нам, хлопцям. Але хіба жінота створена для того, щоб зберігати секрети? Тож не минуло й дня, як і друга, чоловіча, половина п'ятого «Б» була втаємничена в сердечні справи нашого керівника. З того дня, як наш клас дізнався про сердечні справи Віктора Михайловича, нас дуже цікавило все, що протягом минулої доби сталося поміж нашим керівником та Галиною Іванівною. — Віктор Михайлович провів Галину Іванівну після школи додому!.. — Галина Іванівна чомусь розсердилася на Віктора Михайловича!.. — Учора вони помирилися!.. Десятки пар уважних очей пильнували Віктора Михайловича та Галину Іванівну. Очей, від яких ніщо у світі не може сховатися. Потім на безхмарному горизонті стосунків Віктора Михайловича та Галини Іванівни з'явилася третя постать, і весь наш клас аж закипів од благородних ревнощів. Цією постаттю став один з аристократів нашого села, визнаний ватажок паруботи, машиніст паровоза Федір Бурлака. Та не просто собі машиніст, а уславлений рекордсмен, фото якого друкувалося навіть у районній газеті. Ми на власні очі бачили ту газету і портрет Бурлаки на першій сторінці, так що тут не було вже жодних підробок. Дізнавшись, що у Віктора Михайловича появився такий грізний суперник, ми не на жарт стривожилися. Та й де ж не тривожитись, коли ніхто в нашому селі не мав таких блискучих, із рипом чобіт, такого синющого галіфе, таких червоних сорочок із справжнього оксамиту, що аж очі вбирали, виглядаючи з-під чорного, теж нового-новісінького піджака! А коли додати ще й кепку із наймоднішим куцим козирком, ще й з ґудзиком зверху, та високий зріст, та широкі дужі плечі, то не диво, що не було в нашому селі дівчини, яка потай не зітхала б за ним! До того ж Федора Бурлаку завжди обирали в президію всіх урочистих зборів, і він сидів по праву руку від голови сільради, партизана громадянської війни дядька Андрія. А Віктора Михайловича не обирали ні разу. Віктор Михайлович скромно стояв десь позаду і не міг похвастатись ні модною кепкою, ні оксамитовою сорочкою, ні отакими блискучими, як чорні дзеркала, чобітьми із рипом. Були, правда, у нього нові штани, але куди тим одним-однісіньким штаням до багацького вбрання Федора Бурлаки! Тож зрозуміла зажура, яка оповила увесь п'ятий «Б», коли ми дізналися, що Федір Бурлака став упадати за Галиною Іванівною. Кожен день приносив нам усе тривожніші вісті: — Учора вони проводжали Галину Іванівну вдвох... — Федько хвастався хлопцям, що він одшиє Віктора Михайловича... — Галина Іванівна, коли прощалася, то Віктору Михайловичу тільки тицьнула долоню, а Федькові всю руку подала... Бідний наш Віктор Михайлович! Він марнів, худ на очах, і щоранку вже не одне — двоє відер води виливав на себе! Коли ж ми дізналися, що Галина Іванівна, прощаючись, подала Федькові аж дві руки, а Віктор Михайлович узявся за третє відро, наш терпець увірвався. Ми вирішили, що настала пора рятувати нашого вчителя. — От тільки як? — хвилювалися дівчата. — А це вже наша справа! — відрубали ми. Не день і не два ламали голову, що маємо робити. Найбільш рішучі пропонували розібрати рейки, коли Федько гнатиме свій паровоз; інші хотіли пригостити його з-за тину дрючком, щоб він і дорогу забув до Галини Іванівни. Але по тверезому роздумові ми відкинули обидва варіанти. Бо попробуй вгадати, яким саме паровозом їде Федір Бурлака! І потім: розібрати колію — за це знаєте, що буде?.. То кому ж охота сидіти у в'язниці. З-за тину дрючком — теж не випадало. Добре, як уцілиш відразу по голові та зіб'єш із ніг. Ану ж промахнешся! Куди тоді од нього втечеш? Тож-бо й воно!.. Виручили нас, самі того не відаючи, артисти міського театру, що приїхали в наше село: давали виставу. Ще заздалегідь по всьому селу розклеїли величезні афіші, в яких повідомлялося, що буде показана п'єса Івана Франка «Украдене щастя» і що квитки можна придбати в крамниці — у крамаря дядька Матвія. Квитки оті були дорогенькі, не по наших дірявих кишенях, і нам лишалося тільки спостерігати, як дядько Матвій одриває довгі смужки паперу з друкованими літерами, що повідомляли, яка саме буде вистава і коли вона розпочнеться. — Голова сільради аж п'ять квитків узяв! — А Павло Степанович три... — їм то можна. У них грошей — кури не клюють! Урешті діждались, коли до крамниці зайшов і Віктор Михайлович. — Купив... Два купив... Для себе і Галини Іванівни... А згодом були приголомшені ще однією вістю: — Федір Бурлака теж два квитки взяв! Отут ми й зрозуміли, що суперники, як то кажуть, один одному кинули свої рукавички. Що від того, чий квиток візьме Галина Іванівна, залежить подальша доля нашого класного керівника. Після уроків ми, хлопці п'ятого «Б», зібрались на таємну нараду. Ми вже знали, що нам робити, лишилося тільки уточнити деякі деталі. — У кого сидить квочка на яйцях? — запитав Ванько. Майже всі підняли руки. — Щоб кожен приніс по бовтуну! Того вечора по всьому селу кричали квочки. Потім кричали матері, допитуючись, яка це бісова личина лазила по яйцях, що потовкла половину. А другого дня, перед уроками, ми знову зійшлися за школою в бузині. — Принесли? — Принесли. — Викладайте! Хлопці — хто з-за пазухи, а хто з кишені — почали діставати бовтуни. Ванько трусив кожну крашанку над вухом — провіряв чи колотиться. — Сімнадцять, — сказав він задоволено. — Досить... Хай мені тепер голову відірвуть, якщо Галина Іванівна хоч підступиться до нього! У суботу, ще не зайшлося й на вечір, ми засіли за тинами по обидва боки вузенької вулиці: так боялися проґавити Федька. Сиділи довго і вже почали побоюватися, що Бурлака пішов іншою вулицею, як Ванько, що стояв у дозорі, махнув кашкетом і побіг у наш бік, згинаючись: — Іде! Ми поприлипали до тину. Вулицею, порипуючи начищеними чобітьми, наближався Федір Бурлака: синє галіфе, червона сорочка, чорний піджак ще й ріжечок білої хустки, що виглядала з нагрудної кишені. На голові ж — наймодніший кашкет із коротким козирком та ґудзиком. Федір все ближче й ближче, і затиснені в наших руках бовтуни аж мокріють од поту. Ось він уже за п'ять кроків од мене... за три... Де ж Ванько? Чого не подає команди? — Вогонь! — лунає відчайдушний крик Ванька. Федір повернувся на той голос і дістав бовтуном прямо межи очі. І не встиг піднести руку, як злива бовтунів полетіла в нього: у спину, груди, у голову — за якусь мить він перетворився на смердючий розчавлений бовтун. Ми не стали чекати, поки Федір продере свої очі, — чимдуж побігли до клубу. Там уже стояв Віктор Михайлович. Схудлий, змарнілий, але такий нам дорогий, що ми пішли б за ним у вогонь і у воду. Тримав у руці два квитки, виглядав Галину Іванівну. Як нам хотілося підбігти до нього й сказати, щоб він не тривожився! Що його супротивникові зараз не до вистави, не до Галини Іванівни. Кожен із нас знав, як гидко смердить розбитий бовтун. Один-однісінький! Бурлаці ж їх дісталося аж сімнадцять! — Іде! Віктор Михайлович теж побачив Галину Іванівну. Зраділо замахав до неї квитками, наче перепустками до раю, поспішив їй назустріч. Вони про щось розмовляли, і Галина Іванівна раз по раз поглядала в той кінець, звідки мав появитися Федір Бурлака. Потім на ґанок вибіг розпатланий Гриць — наш завідуючий клубом. Він махнув рукою, домагаючись тиші, закричав: — Громадяни, котрі мають квитки, прошу заходити! Зараз починається вистава! Галина Іванівна востаннє глянула в той бік села, де саме одчищався од бовтунів Бурлака, гордо струснула красивим волоссям і подала руку Вікторові Михайловичу... За місяць вони справляли весілля. І ми там були, мед-пиво пили: по вусах текло, а в рот не попало. (...)