І зненацька в сонній ранковій тиші починається… плюскання.Озираєтесь ле-ле! – та то ж риба вистрибує. Риба грає!Ліворуч, праворуч на застиглій гладі води — плюх, плюх, плюх. Та до човна все ближче й ближче: плюх, плюх, плюх…Ой, ой, що ж це буде!Посхоплювавшись, через борт човна перехиляємось, вдивляючись, а що ж там плюхкає? Риба невелика, в чорній воді здається чорною, вискочить на поверхню, вигнеться («Підлящик!» — зраділи ми) і — плюх! Не встигнуть на воді й кола розійтися, як знову — плюх!На поверхні залишаються бульбашки, якусь частку секунди вони тримаються, а тоді лопаються.Сидимо, як зачаровані.Безшумно піднімаються молоді лящики із глибин дніпрових, ріжуть воду спинним плавцем і, круто повернувшись, підстрибують — плюх! І зникають у глибині…Плюх, плюх, плюх…Що це в них? Ритуал чи звичайнісінька ранкова… зарядка?Риба є, а кльову немає.Аж тут наче каменюка у воду — б-бу-убух!!! — Лящ! — вигукнули ми в один голос. Так, це він, патріарх дніпровських глибин. Теж забіг погуляти.Сидимо в човні принишклі, заворожені, а ранкова зоря розгорається, а вода вже золота, і молоді лящі вистрибують із чорних глибин теж ніби золоті.Та ось рожева смуга блякне, біліє, і з-за лівобережної кручі виплітає сонце. Кармінове. Врочисто спокійне і якесь ніби аж не наше, не земне.Плюхання поволі затихає.Із Запоріжжя в Дніпропетровськ пройшла «Ракета», за нею невдовзі промчав «Метеор», і нас добре погойдало на хвилях. Сонце пожовтіло, з’явились ореол і перші промені, і на нього вже не можна було дивитися.Із-за Богатирської скелі повільно починає висовуватись чотирипалубний туристський пароплав. Ще рано, пасажири сплять, а на верхній кормовій палубі під музику плавно рухаються з десяток чоловік — аеробікою займаються. Як (повільно, горнучи поперед себе воду, суне ця громадина — така нетипова на Дніпрі в епоху швидкісних «Ракет» та «Метеорів»!І раптом (задивившись на пароплав, я не встиг своєчасно й помітить) на моєму спінінгу хитнувся кивок, поклонився, в тоді тільки — сіп-сіп-сіп!..А серці моє — тьох-тьох-тьох!!!Тремтячими руками хапаю спінінг, підсікаю. Глибина така, що зразу її відчути не можу, чи є там що… І тільки, разів з кілька крутнувши котушку, відчуваю, як щось жи­ве б’ється на тім кінці волосіні. Витягую—плітка. Наче із старовинного, почорненого срібла. Та яка плітка — п’ять сантиметрів довжиною! Зроду таких не ловив.Тих щасливців, котрі ловлять лящів, називають, як відомо, лящатниками. Слово яке незвичайне, загадково-хвилюючі : лящатник! Ах, як хотілося і нам побути лящатниками, щоб потім згадувати все життя: «Еге, ловив і я лящів!..»А ось лящі чомусь не хотіли, щоб ми ставали лящатниками. Ми їх вперто шукали й шукали. І розпитували інших, буваліших: де, мовляв, у цих краях водиться патріарх дніпровських глибин. Досвідчені риболови на запитання: «Де риба?» — відповідають:— Шукайте не рибу, а місце, яке вона любить. А вже коли знайдете таке місце, то вона сама до вас прийде.Риба ходить вздовж дніпровських берегів.Але де улюблене місце ляща – в районі Малого Махортета чи й біля сіл Дзвонецького, Майорівки, Діброви, Волоського – ми поки що не знали. Шукаємо там і там. Де попадеться плітка, де карась, де підлящик… а патріарха нема й нема. І хоч знаємо, що спати вранці можна довго, бо рибі по-справжньому починає ловитися після десятої години ранку, як з’являється течія (це залежить від роботи Дніпродзержинської ГЕС), і все ж встаємо о четвертій-п’ятій, бо що то іі за рибалка, КОЛИ довго спиш! Вже знаємо, що у вихідні кльов завжди гірший (падає рівень води), іще краще ловиться в понеділок (вода прибуває), ще краще у вівторок і зовсім добре в середу, четвер і п’ятницю… Все знаємо, на ляща вже ціле досьє завели, ось тільки лящ не хоче ловитись і не хоче. Що за вередлива риба! Якого йому ще дідька треба?!Доки ми носимось моторкою по Дніпру в пошуках лящів (поверталися по обіді здебільшого ні з чим), син мій Ярослав ловив окунів. З усіх представників риб’ячого царства на Махортеті надійніше і найвірніше бере окунь. Він всюди жадібний і неперебірливий, а на Махортеті особливо. Про те і (на Махортеті він сам не прийде, його треба зуміти спіймати і знати ті місця, де він полюбляє розбійничати. А ловить хижак рибку, то й сам неодмінно піймається— такий закон.Найкраща красноперий хижак бере на північному кінці Махортета, в гирлі Вороної, якраз гам. де найбільше каміння. Там лежать у воді й на березі багатотонні брили, що тільки дивуєшся. А закінчується та виставка каміння високою скелею, па вершечку якої — зручний майданчик.Сидячи А тій скелі, і тягав Ярослав красноперих хижаків— та яких! Один в один! Траплялися н кілограмові, витягти яких — одне задоволення. До тієї скелі дістатися з бухти не т|к і легко. Треба із спінінгами, вудкою та садком або стрибати з каменя на камінь, як вода спаде, виявляючи майже акробатичну вправність, або (як повна вода) обережно брести в гумових чоботях (теж виявляючи акробатичну вправність, бо каміння слизьке, оступишся — шугнеш з головою). Потім видряпуватися па одну брилу, потім ще на| одну, а вже з неї, розігнавшись, перестрибнути на ту скелю…І вже та и можна перевести дух і оглянутись.Краєвиди звідти чи не найкращі.За спиною у вас Махортет, праворуч — гирло Вороної, а ліворуч і прямо — Дніпро. Скільки сягає око — попереду вода і вода.З раннього рана й до темного вечора маячить Ярослав на тій скелі, і згукати його звідти вдається хіба що в пітьмі. Там у нього постійно знаходиться «в роботі» кілька спінінгів і вудка. Щоб м’якіше сидіти, простелено куртку, стоїть казанок із живцями, лежать коробки із запасними гачками т| жилками, ножиці, ніж, що-небудь із їжі, а здебільшого сухарі, баклага з водою, гумові чоботи і різний дріб’язок. З’явившись рано-вранці на скелі, Ярослав починає з ловлі живця. На цю роль найкраще підходять всюдисущі бички-бубирі. Вони витривалі, довго тримаються па гачку, а внизу під скелею їх — невичерпні запаси! (Кого – кого, а бичків у Дніпрі аж надто багато, і де б ти не закинув вудку, вони всюди чіпляються на гачки. А скільки ікри цінних риб знищують ці малі розбійники!). А ловити їх — простіше простого. Черв’ячок — на гачок (чи бодай шматочок черв’ячка), опускай його під скелю, і не встигне поплавець і стати, як відразу ж пірне. От і є живець. Чіпляти його на спінінговий гачок краще всього за верхню губу, короткий різкий змах, зашурготіла котушка, і вже той живець летить туди, куди вам треба. Почекавши, дйки свинцеве грузило ляже на дно і потягне за собою поводок із живцем, вибереш слабину жилки, поставиш котушку на гальмо, спінінг покладеш біля себе на скелі (але так, щоб який-небудь проворний окунь не стягнув його у воду) — чекай окуня.У Ярослава завжди стояло два-три спінінги.Закидав він живців метрів за двадцять — тридцять в напрямку чорного гостряка скелі з Дзвонецького порога, що виглядає там з води. Сяде, на Дніпро дивиться, мріє. Вдень сонце пече його немилосердно на тій скелі — терпить. Бо ось-оСь може взяти окунь. Та й сховатися від сонця на скелі ніде. Найактивніше окунь бере зранку й до полудня і в надвечір’я… Ось на одному із спінінгів трохи хитнувся кінчик. Миттєво хапай його, підсікай і крутії котушку, і вже на скелі б’ється-підстрибує червоноперий хижак. Знявши з гачка, чіпляєш нового живця і туди його, де щойно був його попередник. Тільки сів, як натяглася жилка на другому спінінгу,— ще один окунь. А трапляються такі окуні, що й спінінг їздить по скелі й котушка на гальмах тріщить, як кулемет.І так за день тридцять — сорок окунів і опиниться в садку. Увечері окуні беруть особливо шалено, тільки встигай їх витягувати, ловити живця, чіпляти його і закидати.За Майорівкою, за високою кручею правобережжя, сідає сонце.Ось воно над кручею, ось воно вже до половини за неї пірнуло, ось вже тільки обідочок виглядає — зникло. Др-р-р!!! — котушка. А з бухти вже гукають вечеряти.Та спробуй відірватися, коли то на тому спінінгу, то на іншому деркоче котушка. Вже й холодно стає, пора.Вдягаєш гумові чоботи (вода холодна увечері) і то бредеш в пітьмі, то стрибаєш з каменя на камінь, несучи на собі все збіжжя і зв’язку спінінгів, ще й повний та ва­женний садок і окунів.І тоді починається найтяжче і найгірше — треба чистити окунів. Радість то не вельми велика. Вода холодна, і вже не хочеться й рук мочити: за день стомишся так, що й нагнутися лінь, а луска в окунів така тверда, що нічим її не здереш, тільки руки поколеш до крові… Та ось уже окунів почищено і здано Аллі Павлівні на кухню (завтра вона поверне їх вам смаженими чи й юшку зварить), і, повечерявши, сонний, спотикаючись у пітьмі, бредеш до намету, забираєшся в нього, падаєш і відразу ж пори­наєш у сон. І у сні продовжуєш ловити окунів, і уві сні у твоїх вухах деркотять спінінгові котушки…Нарешті таки нам пощастило в котрийсь із днів нашого махортетського життя: натрапили на місце, яке любить лящ.Стали, заякорилися метрів за п’ятдесят — сімдесят від крутого праного берега, можна б сказати, випадково, не вірячи, що саме тут нам повезе. Але чимось кас те місце привабило, хорошу закриту опустили (перлова, манна та кукурудзяна каші плюс макуха). До десятої години ранку—ані знаку на покльовки. А тоді зненацька почали брати підлящики. І ми відчули якимось шостим почуттям— лящ тут. Він десь поруч, крутиться в темних глибинах Дніпра, він уже відчува нашу апетитну й смачну принаду. Проте лящ — риба обережна і відразу не кидається на наживку. Він покрутиться навколо неї, впевниться, що тут безпечно, що йому ніщо не загрожує, а тоді вже й підійде до звабливо-пахучої привади. А підходячи до підкормки, натрапить на черв’яків, що ворушаться на придонній течії. Кому віддати перевагу — каші чи м’ясу (черв’яку) — лящ і вагатися не буде: звичайно ж, черв’яку! Обережно візьме його в рот і, пробуючи на І чавкати своїми товстими губами, що від за-витягнуться в трубочку. А ледве почне він смакувати черв’ячком, як затремтить волосінь, і тремтіння передасться кивку, і він теж ледь-ледь затремтить. І рибалка затремтить у човні, і рука його мимоволі смикнеться до спінінга, але чималим зусиллям волі він стри­має себе—рано ще. Так можна й сполохати. А раптом то тільки зналося, що затремтів кінчик?.. А лящ, беручи й смакуючи наживкою, водночас піднімає її з дна, і в цей часі — блискавично! — кивок випростовується, тобто підстрибує вгору.Не зівай, риболове, не зівай, зараз кивок почне таке витворяти, таке… 1 почалося. Кінчик спінінга раптом хить, а тоді тільки — хить-хить-хить! (Одні рибалки називають це дибанням, інші — зіпанням). І пішли лящі клювати — один наперед одного, як начеб вони займали чергу до наших гачків. Але як делікатно вони клюють, ці патріархи дніпровських глибин! Іноді кінчик ледь-ледь хитнеться, як начеб тім, у глибині, дріб’язок узяв.Підсічка. І в першу мить таке відчуття, ніби ти підчепив якийсь вантаж. Кінчик спінінга відразу ж згинається, руки (хочеш того чи ні) починають тремтіти, гаряча хвиля прокочується по твоєму тілу. Він. Лящ! Вибираючи волосінь, із трудом повертаєш котушку, і, як завжди буває в подібних випадках, котушку починає заїдати… Як туго, як туго йде! Невже зачеп? Ще один-два-три-п’ять обертів котушки, і ти полегшено переводиш подих — ні, не зачеп, щось іде і йде живе та сильне… Вибираючи волосінь (а глибині біля десяти метрів), попокрутиш котушку. Ось лящ уже за півметра од поверхні води. Уже видно його — ах, яків красень! Кілограмів зо два — не менше. Здавленим, гарячим шепотом:— Пі-дса-аку-у!!!Осі він уже на поверхні, схаменувся, проснувся — куди ж це мене тягнуть? Пішов по колу, як він буйно пішов по колу! А ви, тримаючи в лівій руці підсаку (у правій — спінінг), тиць — мимо! Ще раз тиць підсакою — мимо. Тут заспокоїтись би, підвести ляща ближче до борту, а підсаку опустити у воду, щоб він її не бачив, і підводити її з хвоста. А ви поквапились, підвели підсаку з голови, лящ її як загледів, як рвонув — поминай як звали! На гачку тільки кавалюк густої слизі лишив.— Нічого, нічого…— заспокоюєте себе.— Трапляється і гірше.Хоча – куди гірше? Такий лящ зірвався, такий лящ!- І хто мене дурня напоумив совати йому підсаку під ніс? Цього ніхто не знає.Та як згодом виявиться, той лящ хоч і був першим, але останнім, що зірвався.Хить - зірвався.Хить - гачок розігнувся.Хить — витягли.На три чи її п’ять лящів, лише одному вдавалося опинитись у човні, а потім і в садку. А хвилювання, а нервування, а стресів! За вік стільки не переживеш, що пережив ти за кілька годин!Після другої години дня кльов починає повільно затихати.Але ви задоволені, як ніколи, хоч і зірвалось чимало, але ж дещо і ви взяли. Спасибі, Дніпре, де б ще так повезло!І ми так захопилися ловами, що не вгледіли, як з-за мису, що трохи нижче нас, із-за Дзвонецького,— а швидше всього аж із степів Солонянщини — прийшла, через кручу перевалила і, як ніччю, світ білий чорна хмара накрила.Поворонів Дніпро, загудів вітер, пішли хвилі з білими баранцями на гребенях, зник у сірій млі Махортет, світ звузився, загойдався наш човен на хвилях, лунко вони б’ють в його дюралеві борти. Хмаровище те зупинилося над нами, надулось, насупилось і наче репнуло навпіл — линула злива,]вперіщила злива — рясно, з вилясками, з бульбашками. ІСпішно натягуємо над човном брезентовий тент, одночасно виймаючи спінінги, аби не заважали. Я свого витягти не встиг, тому втягнув його в човен, а волосінь лишив за бортом. Сховалися ми під тентом, тепло, затишно, полягали на днищі, випростовуючи затерплі спини — хорошо. Вчасна принесло грозу, хоч відпочинемо. Лунко б’ють у лівий борт хвилі, човен ритмічно гойдається, а вітрове скло наче хто сажею мазнув — так на Дніпрі стало темно. Лежимо, куримо, бесідуємо про те і се, про рибальські лови, хто та де, та коли що спіймав незвичайне… А в тент над головою вже періщить градом, а човен уже злітає, а хвиля в борт уже не ляскає, а лупить — коли б тільки якорі не підвели, бо ЯК закрутить човен, як завертить, чи й устигнеш мотор завести…І раптом комусь із нас ніби кінське іржання вчулося.А цитьте… На березі кінь ірже. Чуєте?Чуємо.—- То — золотий кінь, — озивається інший. — Темної ночі він, бігає, ірже та ще грозового дня…Легенда ж (вона навіть в обласну пресу проникла) така. Року 1575-го запорожці під булавою Івана Підкови (того, котрий згодом стане молдавським господарем) на швидких чайках пройшли Чорне море і з’явились біля його турецький берегів. Було здійснено успішний напад на фортецю Сіноп і звільнено багато наших бранців. Увірвавшись в один з палаців, запорожці застигли перед статуєю золотого коня. Вже на той час у нього був поважний вік. Буцімто сто двадцять два роки тому турки, захопивши Константинополь, вивезли з палацу візантійського імператора дві статуї золотих коней. Один золотий кінь згодом пішов на карбування золотих монет, а другий уцілів і оце потрапив до рук запорожців, його й було привезено на Січ. Збіглось козацтво на диво таке, на коня золотого. А він стояв на майдані січовому, як живий, і золотими очима дивився на своїх нових господарів. І хотіли було козаки порубати коня, в золото між собою поділити, але ні в кого не здійнялася ріка таке диво знищити.Порадились козаки і зрештою вирішили золотого коня відвезти в дар Межигірському монастирю, або, як казали тоді, Межигірському Спасу. Знаходився він під Києвом і був для запорожців шпиталем, а для старих — домівкою останньою. Тож;1 січовики відраховували в скарбницю монастиря десяту частину своєї здобичі. І коня теж виріши­ли монастирю подарувати.Було таке чи не було — не будемо гадати. Всього траплялося із запорожцями за вікову історію. Відслужили козаки у своїй церкві Січова Покрова молебінь, перенесли на байдак золотого візантійського коня і попливли по Дніпру все вгору та вгору. Далека дорога до Києва, а Дніпро — не шляхівка рівна. Дев’ять порогів чекало золотого коня на Дніпрі, не кажучи вже про кам’яні забори чи й окремі скелі, на кшталт того «Ґудзика», що «пришив» колись до себе Мар’яниного коханого — молодого, не досвідченого ще лоцмана. Дев’ять порогів, і серед них цар і бог тих кам’яних страховищ Дніпра, жахливий Ненаситець, що вічно був ненаситним і все жадав і жадав жертв. Ревучим його ще звали (бо ревище біля нього клекотіло таке, що й голосу людського не чути було!), або ще — Дідом-порогом.Мали запорожці мастаків проводити чайки через пороги, а ось золотого коня не вберегли… Пройшли Вільний поріг, пройшли Лишній, здолали Будило, Вовнизький ли­шили позад себе… Та пройти Ненаситець не пощастило… Десь і нині лежить на дніпровському дні золотий візантійський кінь. Підняв Ненаситець на своїх ревучих бурунах козацький човен з дорогоцінним вантажем і кинув його у свої бездонні засіки. А те, що брав Дід-поріг — човна там, скарб який чи й людську душу,— назад уже не повертав. І що він там ховає у своїх потаємних сховках — того нікому не дано знати. Бо в сховках тих потаємних панує Вічність.Тільки ні-ні, та й почують, бува, в прибережних селах— грозового дня чи темної ночі,— як лунко ірже над Дніпром кінь… Може, Дід його в нічку темпу, а чи грозовий день випускає паслись на луки чи, осідлавши золотого коня, скаче берегом — провідує затоплених, поснулих на дніпровському дні товаришів своїх…Пішла чорна хмара на лівобережжя, на Діброву, стихло ревисько над рікою, вгамувалося, і стало тихо, як після побоїська.Підняли ми тент, випростались у човні, оглядаючи далину. Сонце вже сяє, веселка воду п’є дніпрову, біла «Ракета» по голубій, аж в очах синіє, воді несеться. То там, то тут заторохтіли моторки, Дніпро парує, на берегах його так чисто, свіжо та зелено. І світ білий ніби вдруге народився.Вибрав я; залишений спінінг, а там — лящ. Це ж треба, га? Годину, доки чорна ніч над Дніпром стояла, сидів на гачку і не зірвався.Заходились ми якорі вибирати і завмерли: десь кінь ірже. Лунко-лунко ірже… Чи вчувається нам?Оглянулись, аж бачимо, як на горбах біля Дзвонецького мокрий чередник на конику колгоспну череду збирає… І кінь, його ірже, рудий кінь, що на сонці золотом відливає. І так захотілося нам повірити — хоч на мить, хоч на один удар серця,— що то — Дід-поріг на золотім візантійськім коні їде в гості до побратима свого, до Дзвонецького порога…Прокидаєшся миттєво.Чи спав чи не спав — не збагнеш. У наметі темно, як у підземеллі. А в душі — неясна тривога. Знову в пітьмі ночі кричить той загадковий птах! І так самотньо, сумовито-печально…- То Мар’яна? — шепотом озивається в темряві син.- Мар’яна. Спи.- Шукає свого коханого?- Може, й шукає…Ловлю себе на думці, що в міській квартирі, на восьмому поверсі, я на ту легенду й уваги б не звернув — душа від природи там відгороджена дбайливими побутовими зручностями. Не відгороджена, а швидше всього — забарикадована. Але тут, у наметі, на безлюдному острові посеред дніпровських просторів та ще темної грозової ночі, тут легенди наших пращурів діють по-іншому, тут до них душа озивається, тут хочеться вірити, що так воно й було…І ти віриш. Може, на якусь мить, але віриш і з трепетом прислухаєшся до того жалібного чаїного крику, відчуваєш, як зачерствіла твоя душа оживає, спрагло вбирає в себе той крик, озивається на нього щемом…Чи спав, чи не спав — знову прокидаєшся.Мар’яна вже не кричить, але хтось немилосердно шарпає намет.Темінь, як на дні бочки з дьогтем.Якусь частку секунди нічого не можеш втямити (хто шарпає? Чого шарпає?), схоплюєшся і в чорній пустці не можеш збагнути, де ж той вихід з намету?.. А його хтось шарпає так, що аж брезент лопотить… І тут, вже зовсім проснувшись, ти здогадуєшся, що то вітер шарпає, тому й намет лопотить…За наметом пронизливо скрипить дерево.Важко зітхає Дніпро, з шумом б’ються у прибережному камінні його хвилі. І здається, що б’ються вони вже поруч, що ось-ось намет або зірве, або хвиля його накриє.І раптом у наметі на якусь миттєву частку секунди стає жовто-жовто, як в акваріумі, в який налито свіжозаварений чай. Не встигаю нічого збагнути, коли це над головою тільки:Тр-р-р-р-р-ах-ах-ах!!! …ах-ах-ах-а-а-ах!!! — прогуркотіло понад Дніпром. І знову в наметі спалахує жовта мла. Тр-р-!р-р-ах-ах-ах!!!Ми з сином очманіло схоплюємось.Гроза! Тільки ж удень була і знову… Щедрий Махортет на грози!.. Щедрі махортетські грози на гуркіт, б’ють, як із ста гармат: тра-ах-ах-ах!!!І знову в наметі порохом спалахує жовта-жовта мла, і тільки тоді я пригадую, що намет наш жовтий, ось чому в ньому стає при спалаху нічної блискавиці, як в акваріумі із свіжозавареним чаєм, і ти навіть встигаєш побачити речі, а тоді все знову провалюється в смоляну пітьму, а світ розколюється від оглушливого грому… І дзвенить-дзвенить у твоїх вухах, а тобі здається, що то з-під води, з чорних глибин до тебе озивається відлуння Дзвонецького порога… І вкотре різкий спалах, що заливає намет жовтим світлом, потім чорне провалля, тиша (ти завмираєш в очікуванні удару, як то завмирав колись у далекому-предалекому дитинстві своєму), розкотистий гуркіт, ніби хтось піднімає махортетське каміння у піднебесся і кидає їх звідти на острів…Чі спав, чи не спав — схоплюєшся і прожогом з намету: ч л вціліло хоч що-небудь на Махортеті після нічного побоїща? Чи, може, й самого острова вже немає?А, вихопившись з намету, зажмурюєшся від чистого, ясного і світлого ранку. Все ціле на острові: і каміння, і дерева, і сам острів. І Дніпро перед тобою, як море… Скільки сягає око, йдуть і йдуть хвилі, береги ледве мріють! Які простори! Воістину був правий Микола Васильович – мало який птах долетить до середини Дніпра! Немає йому рівної ріки на світі.І хоч добре знаєш, що рівні ріки йому у світі таки є, більші за нього, бо лише в самій Європі Дніпро за довжиною — третя ріка (після Волги і Дунаю), а все одно віриш Гоголю: рівної йому немає ріки у світі!І легко так стає, і глибше я люблю Цю землю радісну, омивану тобою…А як загудуть вітри, то враз розгуляється, повороніє Дніпро, і підуть тоді валами потемнілі хвилі з білими баранцями на гребенях. Зашумлять на Махортеті дерева, гнучись аж до землі, заклекоче Славута, загогоче. Б’ються його хвилі в прибережному камінні, закигичуть, носячись у тім буревії, чайки, стрімко попливуть у небесній висо­кості рвійні хмари — море перед тобою, море! І відчуваєш себе на камені маленьким і беззахисним, а Дніпро — могутнім і вічним. І вбираєш його всією душею, радіючи, що все це: і води широкі, і білий «Метеор», що долає чорно-сині простори, і пороги, що сплять на дні, і кручі високі, і небо над тобою, і прибережні села, і люди, що колись жили в цих краях і нині живуть, і вся та велич і краса, все, все це привілля — твоє найбільше у світі багатство.А проснувшись ревучої, штормової ночі в наметі, що лопотить Іна вітрі, вийдеш у темінь ночі, в якій скриплять і гнуться дерева та гуркоче прибій у камінні, глянеш на молоденький місяць, блідий і наче аж зляканий, що несеться в розривах хмаровищ, на буйний, потемнілий Дніпро і пригадаєш безсмертне:Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі. Горами хвилі підіймаПереконаєшся, що й справдіІ блідий місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі, То виринав, то потопавМатрос-касир (є така посада на всіх причалах придніпровських сіл), немолодий уже, літ за шістдесят з гаком, пенсіонер, неголений і напівсонний, так тягуче-повільно продавав білети, наче теплохід мав зайти сюди не через годину, а, принаймні, наступного літа.— Куди спішити? Все одно… дурна робота,— бурчав він сам до себе, вишукуючи в бляшанці з-під консервів «Завтрак туриста» здачу.— Оце продаю білети і беру гроші, а через годину забиратиму назад білети і повертатиму гроші. Отож, без роботи не сиджу. Ще й премії одержую.Пасажири, котрі брали в нього білети, навіть не підозрівали, що вся це так (як бурчить цей незворушний флегматик) невдовзі й скінчиться. Для пасажирів білет мав заледве чи не магічне значення — якщо їх продають у касі, то, значить] вони поїдуть. Інакше й бути не може.Впоравшись з білетами, старий запер зелену будочку з написом «Каса», взяв білий прапорець на довгім-довгім держалні і, шкутильгаючи, почовгав лунким понтоном, що слугував замість причалу. З боку Дніпра були в ряд прив’язані ланцюгами товстелезні і здоровенні шини від якихось надпотужних машин, що, від’їздивши своє, виконували тут роль амортизаторів при швартуванні теплоходів. У кінці понтона-причалу на чотирьох високих стовпах було обладнано майданчик, оточений бильцями. При деякій уяві його можна було порівняти з капітанським містком. Матрос-касир піднявся на той місток-вишку і приладнав там білий прапор. Він затріпотів на вітрі, і пасажири з білетами в руках, обліплені торбами, рюкзаками й тюками з наметами й теплим одягом та ковдрами, засмаглі, задоволені, котрі відпочивали вихідні на дніпровських берегах та островах, і зовсім заспокоїлись. Білети куплені, білий прапор над причалом вивішено — через годину з чимось вони (Будуть вдома, у місті.Спустившись на причал, матрос-касир буркнув: «Чекайте, значить. О сьомій зайде «Натан Рибак».— почовгав до своєї будочки.Тільки ми з сином, вже добре навчені досвідом поїздок у вихідні, особливо в неділю під вечір, коли цілі орди городян повертаються до міста, скептично переглянулись. Наївні! Вони й не здогадуються, що їх чекає! Втиснутись у який-небудь транспорт — залізничний, автобусний чи річковий,—що йде в місто під вечір в неділю, все одно, що придбати путівку в рай. До всього ж ми вже побували на протилежному березі, в Діброві, де отакий же причал понтон із прив’язаними ланцюгами старими шинами так-ж зелена будочка-каса і такий же флегматичний пенсіонер У чині матроса-касира. Він теж продав нам білети на теплохід, що за розкладом мав зайти о четвертій в Діброву й забрати всіх бажаючих у Дніпропетровськ, і, теж піднявшись на точнісінько такий місток-вишку, вивісив там точнісінько такий білий прапор, що як тут, так і там (і всюди на придніпровських прибережних причалах) сигналізував одне й теж: УВАГА! ПРИЧАЛЮЙТЕ СЮДИ, У МЕНЕ — ПАСАЖИРИ!!! Той білий прапор-сигнал добре видно з середини ріки. І добре бачив його капітан «Ракети», що йшла знизу вверх, знав він і те, що сигналізував той прапор (та, власне, й пасажирів бачив на причалі), але до причалу не зайшов і нікого не взяв.— Переповнений,-— сказав матрос-касир і сплюнув.— У суботу й неділю завжди отак, особливо в кінці дня. У нижніх селах — Микільському та Дзвонецькому — стільки люду набере, що до верхніх сіл і носа не верне…Та й заходився в нас забирати білети, а нам повертати гроші: «Ракета», що промчала мимо, не зреагувавши на білий прапор нашої біди, була останньою, яка заходить у правобережну Діброву в другій половині дня. Навігація тут, як кажуть, щодня закінчується о четвертій з чимось дня. Залишається шанс на Майорівку — на лівий берег останній теплохід заходить о сьомій вечора (якщо, звичайно, знайдеться на ньому хоч якийсь там вільний п’ятачок). Петро Олександрович, котрий привіз нас на своїй моторці з Махортета в Діброву, розвернув човен, і ми помчали черев Дніпро на той берег, у Майорівку.І ось ми вже взяли білети, і тут же матрос-касир вивісив білий прапор, що й тут сигналізував річковим капітанам ті ж саме: «УВАГА! ПРИЧАЛЮЙТЕ СЮДИ, У МЕНЕ — ІІАСАЖИРИШ» Майорить над причалом білий прапор тик, хто терпить біду—кінець тижня, вже вечір, завтра вранці, в понеділок, треба вже бути на роботі, а як дістатися Ідо міста?.. Хіба цього не розуміє капітан?Капітан це добре розуміє, але останній теплохід, який мав зайти сюди того дня, білим птахом пронісся далеко звідси, пронісся голубим фарватером, навіть не звернувши уваги на наш білий прапор біди.— Що! ж ви хочете, як кінець тижня і всім завтра треба до роботи ставати,— бідкався матрос-касир.— Набрав він у нижніх селах стільки люду, що у верхні й не заходить.Та й почав повертати гроші.Люд (а його зібралося біля двадцяти душ, і в кожного на три-чотири руки речей) захвилювався: вже сім вечора, завтра о сьомій ранку кожному з цих бідарів треба вже бути на своєму робочому місці за тридцять кілометрів звідси-І-хоч на крилах лети!— Спокійно, спокійно,— почав нас утішати матрос-касир.—Хтось із капітанів скаже у місті, в річпорту своєму начальству: в Майорівці білий прапор має над причалом, там люд потерпає. То річпорт і пришле з міста сюди заласний теплохід.Але то була мала утіха. Практика свідчила, що річпорт і справді може прислати додатковий теплохід, якщо капітани скажуть, що на причалах верхніх і нижніх сіл по­залишався! люд під білими прапорами, може, повторюю, прислати, в може і не прислати. Таке трапляється, на жаль, частіше. Принаймні, того дня, як я згодом вияснив, додатковий теплохід у Майорівку не прийшов.Так отож, тільки-но теплохід проплив мимо Майорівки, хтось із місцевих дядьків (на причалі з вудкою сидів) сказав:— Він у Волоське зайде. Це точно. Хоч з Волоського й ходить у місто автобус, а він усе одно заверне.Волоське було, поруч, за мисом-горою, за скелею Богатирською. Почали ми хапати свої речі, скидати їх назад у моторку, самі стрибнули, і Петро Олександрович дав такий газ, що моторка, рвонувшись з місця, кулею вилетіла на Дні­про. Думка була: теплохід іде фарватером, біля Волоського він збавить швидкість, йому доведеться робити великий поворот, щоб зайти до причалу, потім швартування, посадка… А мі тим часом, обігнувши мис, рвонемо понад берегом і за всіма підрахунками мусимо або на хвилину раніше примчати до причалу у Волоському або й разом з теплоходом. Мчали на максимальній швидкості, яку тільки можна було витиснути І мотора «Нептун», човен злітав над хвилями, ляскався об воду днищем (при великій швидкості удари об воду такі, як начеб човен бився об асфальт!). Ми ледь не підстрибували у човні, боячись, що повплітаємо з нього разом із своїми бебехами.І — не встигли!До причалу у Волоському ми примчали в ту мить, як од нього відчалював теплохід. Ми стрибали в човні, махали руками, як ті, хто потерпів у морі аварію. Стрибали, махали, щось кричали, капітан нас бачив і розумів, що ми не самодіяльні акробати-жонглери, котрі всім бажаючим показують трюки на човні, а бідарі, яким треба доконче в місто, але теплохід відчалив і пішов собі…Матрос-касир (тут він виявився жіночої статі), посміхнувшись, порадила нам:— Коли вже ганяєтесь за теплоходом, то раджу ще спробувати. Від нас теплохід піде на лівий берег, потім поверне на правий, у Дніпровське. Доки він ходитиме між берегами сюди її туди, ви встигнете в Дніпровське понад берегом…І ми встигли…На цей раз, поганявшись за теплоходом від Майорівки і до Дніпровського, таки встигли. В обріз, але встигли. Речі з човна скидали прямо на корму теплохода і самі вскочили в останню мить, як він уже відчалював.Стояли серед купи як попало накиданих речей, відхекувались, не вірячи, що гонки навперейми з теплоходом нарешті закінчилися і закінчилися нашою перемогою. Ма­хали руками Петру Олександровичу, котрий все віддалявся і віддалявся од нас у човні, повертаючись назад на Махортет (із сімейством своїм він мав там бути ще тиждень, до кінця відпустки). А ми пливемо додому, раді, що все добре закінчилося.І тільки тут завбачаю, що я… босий.— Згадав! — вигукнув син.— Ти роззувся в Майорівцї і бродом носив речі, коли ми там вивантажувалися. А коли вже назад речі скидали в човен, то й забув черевики на причалі.Виходити, черевики мої і справді зосталися у Майорівці на причалі, під білим прапором біди.А як же тепер… у місті? — розгубився син.— У річпорту площу треба перейти, в автобус сісти, потім вдома від автобуса йти… А ти… босяка…А так і піду — босяка. І всім зустрічним казатиму: люди добрі, не дивуйтесь, що я босий,— черевики мої залишилися на причалі в прибережному селі Майорівці…Ну ось і закінчилась наша подорож на Махортет.Стоїмо на кормі, де лютує шалений вітер, теплохід летить стрілою, й позад нас киплять буруни.Летять і залишаються позад нас береги, села. Далеко позаду в синій млі, де вже згущуються чорні хмари (певно, знову вночі буде гроза), залишився і Махортет, зали­шився в тих краях, де колись було ревуче царство Дзвонецького порога, залишилися і кам’яні велети, окуні, головні, лящі, залишилися там дні і ночі, і там ночами квилитиме Мар’яна, шукаючи свого коханого, гримітимуть грімкотливі грози і краятимуть чорне небо сліпучі блискавиці, мчатиме понад берегом золотий візантійський кінь…От і вся розповідь про острів на Дніпрі з дещо дивною, як для цих країв (чи не тюркською?), назвою — Махортет.Гудуть потужні двигуни, легко несучи білий теплохід голубими просторами, все пливуть і зникають за кормою прибережні села. А ти дивишся на привільний Дніпро, на святу слов’янську річку і повторюєш слова Довженка:«Річко моя, життя моє, де ж я так і чому забарився, чого так пізно прийшов до твого берега, теплого і чистого? На твої ясні води, на урочисті зорі, що дивляться в тебе з неба)?.. Кланяюсь тобі за ласку, за багатство, що дала ти моєму серцю, за те, що, дивлячись на тебе, роблюсь я добрим, людяним і щасливим, що можу любити тебе все життя, річко моя, душа мого народу!